среда, 6 июля 2011 г.
Регіональна репрезентація
 ГУЦУЛ |  ДОЛИНЯНИ | |
 БУКОВИНЦІ |  ПОКУТЯНИ | |
 НАДДНІСТРЯНИ |  ЖІНКИ З ПРИКАРПАТТЯ | |
 ПОДОЛЯНИ ІЗ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ |  ПОДОЛЯНИН ІЗ СХІДНОГО ПОДІЛЛЯ | |
 НАДДНІПРЯНИН |  НАДДНІПРЯНКИ | |
 ЧЕРКАЩАНИ |  ЧЕРНІГІВЧАНИ | |
 СТЕПОВИК |  СЛОБОЖАНИ | |
 ПОЛІСЯНКА http://etno.uaweb.org/photos/album3.html | ||
Скільки українців у світі?
За секретними даними Міністерства внутрішніх справ колишнього СРСР, тих, хто в різноманітних документах у графі "національність" пише "українець", — 86 мільйонів. Офіційна ж статистика засвідчує лише близько 50 мільйонів, з них в Україні — 37,2 мільйона, у країнах Америки, Австралії, Західної та Східної' Європи — понад 5 мільйонів, ще 7 мільйонів — у країнах СНД і Прибалтики.
Найбільше їх (майже 4,4 мільйона) проживає на території Російської Федерації, 900 тисяч — у Казахстані, 620 тисяч — у Молдові, 300 тисяч — у Бєларусі, 200 тисяч — у Прибалтиці, понад 100 тисяч — в Узбекистані та Киргизстані. Сьогодні в Магаданській області українці складають 16% населення, в Ямало-Ненецькому національному окрузі — близько 18%, у місті Кишиневі — близько 14%, в Кустанайській області — 17%. А як не згадати, що 1926 року в Шмаковському районі Владивостоцького округу українці складали 67%, у Чернігівському — 70%, в Калінінському районі Хабаровського краю — 75%.
А що вже казати про такі українські оази (правда, на жаль, жорстоко випалені асиміляційними суховіями), як Берестейщина в Бєларусі, Кубань чи Зелений Клин у Росії, Казахстан і Середня Азія! З великим болем змушені констатувати, що українці на території колишнього СРСР, чи, як ще їх називають, східна діаспора, практично нічого не мають для задоволення своєї духовности — навчальних закладів, кіно, театру, телебачення. Адже навіть на етнічних українських землях (Кубань, Зелений Клин), а також у прилеглих до України районах Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської та Ростовської областей, де українці становлять значний відсоток серед усіх жителів, ще напередодні другої світової війни були повністю ліквідовані і досі не поновлені українські школи, припинено видання української періодики, що призвело до посилення асиміляції.
Тим часом як у Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії, приміром, у 1972-1974 роках друкувалося 477 різних українських видань, зокрема 217 — у США, 116 — у Канаді. З них 2 виходили щоденно, 33 — потижневе, 70 — щомісячно, 55 — щоквартально, 205 видань були періодичні.
Значних успіхів досягли зарубіжні українці в розвитку багатьох актуальних напрямів наукового українознавства і народознавства. Велику роботу ведуть зокрема Наукове товариство імені Тараса Шевченка в Торонто й Українська вільна академія наук у Вінніпегу (Канада), Центр українознавчих студій при Гарвардському університеті (США), Український вільний університет у Мюнхені (ФРН), Європейський відділ Наукового товариства імені Тараса Шевченка і Головна редакція енциклопедії українознавства в м. Сарселі поблизу Парижа (Франція), Наукове товариство імені Тараса Шевченка (Австралія).
І тільки тепер, коли Україна робить перші, але впевнені кроки по розбудові своєї державности на шляху до політичного, духовного, економічного відродження, наші стосунки з обома діаспорами стали міцнішати, наповнюючись вагомим змістом. Лише протягом двох останніх років в Україні відбулися світового рівня конгреси Міжнародної асоціації україністів. Світової федерації українських лікарських товариств, фестиваль української поезії "Золотий гомін", симпозіум "Голодомор— 33" тощо. Створено Міжнародну школу україністики для підготовки молодих політологів, триває обмін студентами вузів, стажування науковців. Перший набір студентів розпочала відроджена Києво-Могилянська академія зі статусом університету, програма якої складена з урахуванням досвіду зарубіжних вузів і передбачає активну участь у викладацькій діяльності вчених діаспори.
Україна налагодила тісні зв'язки з багатьма національними українськими товариствами в різних регіонах колишнього СРСР. Серед них найвідоміші товариства імені Т.Г.Шевченка в Санкт-Петербурзі, "Славутич" у Москві, "Дніпро" в Ризі, асоціація українців у Бєларусі "Ватра", "Кобзар" в Уфі, українське земляцтво в Естонії, товариство "Зелений Клин" у м. Спаськ-Дальний Приморського краю, громада українців Литви тощо.
Для зміцнення зв'язків з українськими громадами за межами республіки, подальшої консолідації всіх наших братів і сестер та надання допомоги у задоволенні їхніх духовних потреб 22-23 січня 1992 р. у давньому Києві було проведено 1 Конгрес українців незалежних держав колишнього СРСР.
(за матеріалами 1-го Всесвітнього Форуму Українців)
http://etno.uaweb.org/lib/ukrnum.html
Етнографічне районування України
Що город, то норов, що село, то звичай.
Українське прислів'я
Етнографія (від грецького етнос - народ і графо - пишу) - це наука, яка вивчає культуру і побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки.
Як рівнозначний з етнографією вживається ще й термін етнологія (етнос - народ, логос - наука, вчення). Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія - загальнотеоретичну, яка розв'язує загальні народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовує методи опису.
Безпосереднє спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу - це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства.
Першою спробою описати етнографічні особливості племен і народів в Україні можемо вважати "Повість врем'яних літ". Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу, іноді подаючи їхні культурно-побутові особливості, а також описує староукраїнські племена Київської Русі, вказуючи місця їхнього розселення, відмінності у звичаях, обрядах тощо. Такі спроби етнографічних описів наявні в деяких інших писемних пам'ятках.
У кінці ХХ ст., коли процес занепаду традиційної культури наблизився до критичної межі, виразно постала проблема відродження саме регіональних етнографічних особливостей, народних промислів, фольклорних, мовних, звичаєвих перлин українського народу. В зв'язку з цим перед народознавцями неодноразово поставало питання етнографічного районування України.
Етнографічне районування - це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками з сусідніми народами.
Нині прийнято поділяти Україну на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, а також процеси міжетнічної інтеграції згладжують етнографічні особливості окремих регіонів.
Добре це чи погано? Дехто вважає, що такі процеси сприяють консолідації нації. Проте логічніше бачити в них шлях до уніфікації, втрати самобутності, стирання індивідуальних рис особистості, а в результаті - до виродження нації. Що ж до консолідації, то їй перш за все сприятиме високий рівень національної самосвідомості громадян, який немислимий без любові до рідної землі, її народу, звичаїв і традицій своїх предків, і зокрема - регіональних рис культури.
ПОЛІССЯ І ВОЛИНЬ
Враховуючи те, що точних меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви, слід зазначити, що цей регіон має ще назву Північного, або Полісько-волинського. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються з ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту, а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити, що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини), Рівненська, північна частина Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей. Полісся поділяється на три територіальні групи: лівобережне, центральне і західне, а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліщуки-українці - це переважно населення, що живе на північ від Любомля, Ковеля, Луцька, Рівного до кордону з Білоруссю.
На Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від племен древлян та сіверян. На жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей - носіїв цієї давньої культури, так і пам'яток, створених ними. Масове переселення в інші регіони України, змішування їх з іншими групами населення закономірно має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності.
Основні особливості Полісся виявляються в типі поселень: це переважно вуличні (без провулків) з невеликою кількістю дворів села. Хати з великими сіньми. В умовах ведення лісового скотарства розвинувся тип замкнутого двору, схожий до гуцульського. В інших регіонах, особливо степових, худоба навіть взимку утримувалася в загонах, тому тут не виробився замкнутий тип двору. А в бойків та лемків замкнутий двір був іншої форми.
Свої особливості мало і поліське землеробство; орали сохою-литовкою, яка в інших районах не збереглася. Північно-волинське ярмо теж не має аналогів в Україні, воно схоже на болгарське і сербське. Тут застосовували також одноколісний плуг.
Поліське ткацтво - найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем. Такий спосіб прядіння зустрічався на початку ХХ ст. лише у гуцулів.
Одяг жінок відзначався головними уборами - білими хустками, які пов'язувалися на зразок найдавніших наміток. Чоловічі головні убори - повстяні шоломи, або смушкові шапки, які називали йолом. Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття - личаків, які носили і чоловіки, і жінки. На думку деяких дослідників це пояснюється порівняно великою бідністю населення.
Свої особливості мала й кожна з трьох територіальних груп Полісся: лівобережне (Чернігівщина), центральне (північ Київської області) та західне (північні райони Волинської області).
Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісний плуг затримався тільки на Чернігівщині.
Цікавими етнографічними особливостями відзначається Волинь. Землі, що межують з Поліссям, Галичиною й Поділлям, з VI ст. належали племенам дулібів, волинян, бужан, які вже мали розвинуті традиції ювелірного ремесла, ковальського, гончарного виробництва. Основними галузями господарства були орне землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво. Назву ці землі отримали від назви міста Волинь, яке вважалося центром регіону. Волиняни були могутнім племенем, мали 70 міст типу замків. Це єдиний район, мешканці якого зберегли свою назву ще з князівської доби.
Архітектура Волині зазнала значних змін, які тут відбуваються швидше, ніж в інших місцевостях: хата, кухня і присінок уже схожі з південними зразками. Дахи хат мають фронтони різної форми. Архаїчний тип ярма траплявся на початку ХХ ст. тільки на північній Волині. Жінки носили кольорові вовняні спідниці-літники та кольорові фартухи. Деякі елементи одягу тут подібні до подільських та галицьких. Так жіноча сорочка і чоловіча шапка схожі на подільські. Архаїчний звичай відтинання коси у молодої на весіллі зберігався в західній Волині, як і в гуцулів та галичан, ще на початку ХХ ст.
КАРПАТИ І ПРИКАРПАТТЯ, ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА, ПОКУТТЯ
До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька, більша частина Тернопільської областей. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських. Ще до 40-х років тут зберігались залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого землеробства), а в деяких місцевостях обробіток землі з допомогою рискаля і сапи (на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим, проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються до роботи на полонинах, тільки вівчарі зберегли обряди, пов'язані з культом вогню. Пастухи полонин вдягалися в сорочки, прокип'ячені в лою, змішаному з іншими жирами. Архаїчні риси збереглися також в обрядах при покійнику, які вірогідно залишилися ще з княжої доби. Зрідка такий обряд ще, зберігався і на Поділлі.
У гірських районах і влітку й узимку носять киптар. Давні типи житла з коморою, розміщеною позаду хати, характерні також і для поляків. Житло також має галерею, в інших районах вона поширилася значно пізніше.
У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули. Розглянемо особливості культури і побуту кожної з них.
Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном (Сяном) та Попрадом. Це автохтонні жителі Карпат: перші згадки про них у писемних джерелах з'являються в VI ст. До лемків за етнографічними особливостями культури належать русини, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини, Польщі, Словаччини, України. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Так у Словаччині їх було близько 200 тисяч, нині лишилося близько 40 тис.; у Польщі під час операції "Вісла" в 1947 p. русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації нині важко, хоча приблизно можна вважати: в Словаччині - Пряшівщина (по с. Остурно), в Польщі - по Білу Вежу є місцевості, заселені українцями-русинами.
Отже, лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою вірогідно отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем, що означає "тільки, лише". За гіпотезою М. Худаша, назва лемків походить від давньослов'янського імені Лемко. Самоназва їх - русини або лемаки.
Народний одяг Лемківщини має специфічні риси, що лишилися, [вірогідно], з князівської доби - плащоподібна чуга з широким коміром та шнурками. Інші стародавні види одягу: сіряк, лейбик, опанча, сірманя (одяг з пелериною). Тільки у лемків лишився обрус, який накидається (а не пов'язується) на голову, а також чоловіча сорочка з розрізом іззаду.
Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати волохи - молдовани і валахи - румуни). На Закарпатті до початку ХХ ст. збереглися будівлі кількох сімей в одному подвір'ї, відомі ще з описів ХVІІІ ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу гуня, який має плащеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу: уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косиці) над вухами - традиційна прикраса. Набедреним одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду. З їжі тут цікаві ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе.
Бойки живуть на Івано-Франківщині; у південно-західній частині Рожнятівського району та в Долинському районі (за винятком його північної частини); на Львівщині: у Воловецькому, на півночі Міжгірського і Великоберезнянського районів; в Закарпатській області. Самі бойки цю назву не люблять, дехто вважає її глузливою, тому віддають перевагу назві верховинці. Дослідник С. Верхратський виводить назву бойків від діалектної частки бойє, яку вони вживають у значенні "так". "Руська трійця" - Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький - вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н.е. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н.е. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що в басейнах рік Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип'яті, Дніпра, в Криму є пам'ятки кельтського походження. Як видно, територія бойків також позначена кельтськими пам'ятками. Мовознавці назву бойків пов'язують з антропонімом (прізвище чи ім'я) Бойко, яке в слов'ян було поширене з дуже давнього часу.
Для поселень бойків дуже характерний замкнутий двір, де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно спускалось на груди. На свята ж волосся повністю розпускалося на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси - це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків. Жіночі сердаки без рукавів такі ж, як і в лемків та болгар. Жіноча сорочка складається з двох частин: верхня дуже коротка, відокремлена від нижньої - подолки. Чоловічий сердак довший від гуцульського, з вусами, більше схожий на свиту.
Гуцули живуть на Івано-Франківщині: південь Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів; в Чернівецькій області: в Путильському та на півдні Вижницького районів; в Закарпатській області переважно в Рахівському районі.
Походження назви гуцулів досі викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези - від молдавського гуц, гоц, що означає "розбійник". У ХVІІ-ХVІІІ ст. серед гуцулів було чимало опришків - повстанців, народних месників. На думку Дмитра Зеленіна це слово позначало партизанів, тобто "благородних розбійників". Мовознавці пов'язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци, або давньоруського племені уличі. Отже, назва досі лишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх предків образливим.
Володимир Шухевич писав: "Всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Зокрема, гуцульський костюм являє собою особливе й видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво виділяються на темно-червоному фоні їхнього одягу".
Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Федір Вовк), або фракійців. Володимир Січинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір'ї - своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо.
Живучи в горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Землеробська термінологія гуцулів уся слов'янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження: бербениця - діжка; бриндзя, будз - назви сирів; деякі назви рослин і тварин.
Типові гуцульські прикраси клокічки - намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно було ритуальним або оберегом. Нараквиці - чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця - налобні прикраси. Згарди - литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плащевидний ритуальний одяг нареченої гугля, який нагадує давньоруське корзно.
Особливі й гуцульські штани: холоші вишиваються із зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили доколінниці - ногавиці з білого сукна (в холодну пору року). Доколінниці - стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні перемітки - убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манта, чуга.
Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці і була святковою. Її готували всі дівчата й жінки для старшої дочки: поки старша не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір.
Етнографічний район Карпат і Прикарпаття має ще історичну назву Галичина. У Х-ХІ ст. вона входила до складу Київської Русі. В ХІІ ст. тут було Галицьке князівство, а ХІІІ-XIV ст. Галицько-Волинське. Отже, нині територія Галичини точно не визначена. Крім того, Галичиною називалися у пізніші часи й землі, що входили до інших держав (Польщі, Австрії). Нині Галичиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької областей. Частину етнографічних груп цих областей ми вже розглянули, тому далі мова піде про райони, перехідні між Поділлям і Гуцульщиною.
Назву Галичина пов'язують з племенами Геродотових алазонів (галізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра й Південного Бугу, нині це територія Вінницької та Київської областей. Отже, така гіпотеза була б правомірною, якщо припустити, що ці племена перемістилися на захід. Цікавою гіпотезою є думка Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині в Україні, так і в Галлії у Франції, в Галатії у Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолали ці племена. Греки називали кельтів галатами, римляни - галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийон, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше - м. Рутени (теперішнє Родез), населення якого ще і нині називає себе рутенами.
Галицьке Прикарпаття є перехідним етнографічним районом між Карпатами та Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з населенням Карпат, Галицьке Прикарпаття має й свої оригінальні особливості. До наших днів у Чернівецькій області збереглися хати-мазанки, які можна вважати поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, піл для спання, двері й лави - все це виплетене з лози. На Тернопільщині переважають садиби на кількох терасах: на верхній - хата, на нижній - господарські будівлі. Такого типу забудови характерні також і для Поділля.
Одяг жінок відрізнявся від одягу інших регіонів тим, що жінки тут не носили керсета, замість нього була коротенька безрукавка з перехватом на талії - камізелька. Чоловічий одяг - полотнянка, опанча з відлогою - особливо не відрізнявся від подільського. Жіночий кожушок кабат - кофтоподібний одяг приталеного крою, близький до закарпатського сіряка. Дівчата заплітали коси в дрібушки. На весіллі у молодої відтинали косу - звичай дуже архаїчний. Головний убір дівчат вінчик. У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні території: Буковину і Покуття, які мають свої локальні особливості.
Назва Буковина походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов'ян. Північна Буковина - це переважно територія Чернівецької області.
Господарство Буковини має такі ж особливості, як і середнє Подніпров'я (Правобережжя): тут переважає землеробство, поширений безколісний плуг, який застосовувався аж до початку ХХ ст. Житло таке ж, як і на Правобережжі, але були відомі рублені хати, в яких стіни мазали широкою смугою тільки посередині від верху до низу. В необмазаній частині стіни нагадують гуцульську хату. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбаткою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавська катринца. Верхній одяг - кирея або манта.
Назва Покуття походить від назви смт Кути Косівського району Івано-Франківської області. На думку польського етнографа Оскара Кольберга, автора збірки "Покуття", "Гуцульщина" та ін., поляки, захопивши значну частину України, говорили: "Наша держава по Кути", що пізніше оформилося в Покуття. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом. Отже, це південно-східний кут Галичини.
Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Буковиною та Гуцульщиною, проте є й оригінальні риси. Подвір'я має своєрідне планування типу "дворядної зв'язі". Інтер'єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин, вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердках вивішують рушники, а над ліжком - одяг. Мальовнича кераміка також була окрасою покутської хати: миски, глечики різної форми і різного призначення. Одяг відрізняється від гуцульського і буковинського переважно візерунками, вишивками, але не кроєм. Чоловіки носять сорочку поверх штанів, одягають торбинку через плече. Жінки підтикають запаску, як на Буковині. Сердак тут носили довгий, опанчу - подільського типу.
ПОДІЛЛЯ
Поділля відоме в українських літописах під назвою Пониззя, тобто "Русь нижня", а з XIV ст. ця назва оформилась як Поділля, тобто "Русь долішня". З кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. тут була Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Нині це території між Південним Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернівецької й Тернопільської областей. Особливості культури та побуту Поділля зумовлені історичною долею цього краю. На рубежі ХVІ-ХVІІ ст. постійні напади татар призвели до руйнування поселень, господарства, занепаду економіки та культури. Крім того, тривале проживання на Поділлі поляків спричинилося до взаємовпливів у культурно-побутовій сфері. За свідченням деяких етнографів польські жінки запозичили в українок чимало прийомів та візерунків вишивок, крою сорочок та інших елементів одягу.
Поділля умовно можна поділити на три етнографічні групи: Західне, Східне Поділля та Подністров'я. Кожна з цих груп має свої локальні особливості.
Пагорбистий рельєф цієї місцевості створив неповторну картину подільських поселень: житла розташовують на різних рівнях, щось схоже до карпатських сіл. Іноді садиби вивищуються над вулицею на 10 метрів. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжовимазані глиною і побілені стіни, піч, сволок тощо. Стіни також прикрашаються різноманітною розписною керамікою. Одяг подолян надзвичайно барвистий і, мабуть, найбагатший у різноманітності візерунків. Жіноче вбрання складалося з таких елементів: сорочка, спідниця або плахта, фартух, пояс або крайка. Фартухи, на відміну від польських (ХVІІ ст.) вишивалися. Голову жінки пов'язували наміткою, рантухом, які кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі. Як на Гуцульщині і на Західній Волині, заміжні жінки мали втяте волосся, тому вони одягали кибалку - дерев'яний обручик, що гарно тримав хустку. Чоловічі сорочки були тунікоподібні з високим стоячим коміром. Взимку жінки й чоловіки носили кожухи з приталеною спинкою, вишиті кольоровим шовком. Нашийними жіночими прикрасами були пацьорки (скляне намисто), ланцюжки, гердани (плетені з бісеру прикраси), монети, хрестики.
СЕРЕДНЯ НАДДНІПРЯНЩИНА
Цей регіон ще називають Центральною Україною, або Подніпров'ям (хоча остання назва може стосуватися всієї течії Дніпра). Тому точнішою назвою краще вважати саме Середня Наддніпрянщино. Мова йде як про Лівобережжя, так і про Правобережжя. Сюди належать південні райони Київщини й Чернігівщини, південно-західні райони Полтавщини, північні Кіровоградщини, Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини. Це території, де найактивніше відбувалися процеси етнічного формування українців. Середня Наддніпрянщина завжди відігравала провідну роль у політичному і культурному житті України. Тут виростали значні центри торгівлі як внутрішнього ринку, так і зовнішнього, міцніли міста, що особливо вплинуло на розвиток матеріальної культури. Здавна ці терени України були густо заселені, адже сприятливі умови для життя створила сама природа краю: рівнинний, спокійний рельєф, чорноземні родючі ґрунти, повноводі ріки.
Хати будувалися з дерева, каменю, очерету, лози, вкривалися соломою, обмазувалися глиною. Широко застосовували фарби для створення чудових розписів на причілках хат, а також всередині: фризи, сволоки, печі. На Уманщині такі розписи були поширені ще на початку ХХ ст. Як і на Поділлі, в Середній Наддніпрянщині любили керамічний посуд, який виставляли у відкриті шафи. На Полтавщині будувалися хати з рундуками - своєрідними ґанками. Часто вікна обмальовувалися різними візерунками, що створювало надзвичайно барвисту картину поселення. Подекуди залишалися хати-мазанки, глинобитні хати (в Хорольському та Миргородському районах Полтавщини). На Київщині ще до ХІХ ст. зберігалися хати з плетеними стінами, обмазаними з обох боків глиною - залишок трипільської традиції. Лише з кінця цього століття почали ширше застосовувати новий будівельний матеріал - цеглу. Міські будинки не відрізнялися від сільських, проте з ХІХ ст. було запроваджено кілька указів уряду про дотримання єдиного стилю в приватному будівництві.
На Подніпров'ї представлена майже вся різноманітність сільськогосподарських знарядь: плуги, соха, борона, волокуша, мотика, серпи, коси, лопати тощо. Це свідчить про високий рівень плужного землеробства, який Україна виробила з давніх часів.
Жіночий одяг тут класичний: свита, юпка (верхній одяг типу довгої керсетки з рукавами), кирея, кожух, кохта, плахта, запаска. Чоловічий одяг: жупан, безрукавка, різного роду куртки. Ще до ХІХ ст. затрималися широкі козацькі штани - шаровари. Дівчата заплітали волосся переважно в дві коси; на Правобережжі, носили вінки зі штучних квітів як святковий або весільний головний убір, щедро прикрашаючи його стрічками.
Придніпров'я відзначалося багатством тканих виробів: килимів, ряден, якими застелялася долівка, лави, скрині, піл. Традиційними тут були й розписні скрині, в яких зберігали святковий одяг та цінні речі, які були в сім'ї. На Київщині, Полтавщині, Черкащині широко побутував настінний розпис, який робився спочатку мінеральними та рослинними барвниками, а з початку ХХ ст. використовувались анілінові барвники фабричного виробництва. Орнаментами підкреслювались деталі та виступи печі: призьба, припічок, лежанка, комин. У композицію входили квіткові орнаменти або букети у вазонах (дерево життя), а також улюблені сюжети з птахами: півнем, зозулею, казковою жар-птицею тощо. Дерев'яні деталі інтер'єру часто прикрашалися різьбленням, особливо сволок - поперечна балка, яка стягувала дві протилежні стіни хати (на стелі). На сволоках найчастіше вирізьблювалися обереги у вигляді хрестів, кружечків - сонячних знаків, які сприяли добробуту родини і оберігали хату від нечистої сили.
СЛОБОЖАНЩИНА
До Слобідської України входять східні області: південь Сумської, Харківська, Луганська, Донецька, а також і східні райони Полтавщини, північ Дніпропетровщини. Природа краю характеризується посушливим літом і сильними вітрами. Рельєф переважно гористий: Донецький кряж і гірська гряда Донецької височини. Такі природні умови не сприяли розвитку сільського господарства, тому тут переважала промисловість. Було б неправильно говорити про відносно пізнє заселення цих земель, адже тут археологи знаходять сліди життя ще з часів палеоліту. На цих землях відомі племена кіммерійців, скіфів, сарматів, булгар, хозарів, печенігів, половців. Татаро-монгольські орди тут кочували аж до початку ХV ст., поки не втратили силу після нищівної епідемії 1430 р. та натиску кримчаків. У ХV ст. на Лівобережній Україні людські поселення закінчувалися біля Чернігова й Путивля. Далі простягалося Дике поле, куди щовесни вирушали ватаги сміливців з Полісся, Волині, Білої Русі за здобиччю. Тюрки таких шукачів пригод, вільних людей називали козаками. Поштовхом до масового переселення з Правобережжя на Лівобережжя стало повстання під проводом Якова Остряниці проти польської шляхти. Після поразки повстання він у 1638 p. привів сюди 865 сімей, які заснували місто Чугуїв. Після повстання Богдана Хмельницького на Слобожанщину переселяється значна маса козаків і селян, засновуючи тут слободи (звідси й назва). За участь у повстанні під проводом донського козака Степана Разіна російський уряд заслав повстанців на береги річки Красної та Сіверського Дінця. Російські царі, не запитуючи гетьманів, роздавали українські землі російським поміщикам та військовим полкам. У кінці ХVІІ ст. на Слобожанщині проживало 100 тис. українців і 20 тис. росіян. Проте вже на початку ХVІІІ ст. кількість росіян на лівобережних українських землях зменшується. Після зруйнування Запорозької Січі козаки поселяються в донецьких степах. У 1753 p. уряд Росії запросив на службу сербів, волохів, греків, болгар і утворив спеціальну адміністративну одиницю "Слов'яно-Сербію" з центром у Бахмуті. У 1778 p. Катерина ІІ запросила сюди греків-урумів з Криму. Їх розмістили на землях зруйнованої Січі; в Олександрівській фортеці та прилеглих до неї селах (нині Новомосковський район Дніпропетровської області). Під час російсько-турецької війни задунайські козаки допомогли московським військам, за що турецький візир зруйнував Задунайську Січ. Тоді російський уряд дозволив козакам поселитися біля гирла Грузького Єланчика (нині м. Новоазовськ). Азовське козацьке військо проіснувало недовго: в 1885 p. воно було ліквідоване, а частина козаків переселена на Кубань. Наприкінці ХVІІІ ст. в межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика поселилося близько 6 тис. німців, які в 1941 p. були вивезені в Казахстан.
Швидкі темпи індустріалізації притягали на Слобожанщину сотні тисяч людей різних національностей. Політика інтернаціоналізації радянської імперії по суті була спрямована на повну русифікацію і денаціоналізацію неросійського населення на Донбасі. Свою роль тут зіграла і мова "міжнаціонального спілкування", і відсутність національних шкіл, і зневага до національних традицій (культивувалися так звані радянські обряди).
На Слобожанщині поруч із землеробством здавна розвивалися різні промисли: виробляли дьоготь і смолу, керамічний посуд і килими, вишиті кожухи і сап'янові чоботи, гарусні тканини і вироби з дерева та металу. Розвивалося рибальство, пивоваріння, виноробство, добування солі та ін. У ХІХ ст. тут з'являються знаряддя праці фабричного виробництва: парові машини, сіялки, залізні плуги й борони. Житлове будівництво тут надзвичайно різноманітне, окремі райони зберігають традиції тих земель, звідки були переселені їхні мешканці. Хати не завжди обмазані й побілені, є так звані "миті", тобто з вимитими до блиску стінами. Розчин для миття називався луг - тепла вода, проціджена через шар попелу. Подвір'я просторі, з повітками - господарськими приміщеннями, курниками й амбарами. В хатах, як і по всій Україні, було багато рушників, килимарських виробів, розписних меблів: стільців, ліжок, різних шафочок тощо. Тут, як і на Полтавщині, побутували скрині, полиці для посуду. Рублені дерев'яні хати з коморою через сіни - один з найстаровинніших типів житла, що побутувало ще в Київській Русі. У східних районах Слобожанщини дубові зруби встановлені на дубових стояках, які утворюють своєрідні галереї. Великий винос даху, що спирався на такі колони-стояки, захищав хату від дощу, вітру, а в спеку створював затінок.
Одяг відзначається жіночими сорочками, вишитими гладдю, переважно білими, коричневими і синіми нитками. Орнаменти, характерні для Слобожанщини - це "ламана гілка". Тут також носили ткані плахти. Рушники вишивалися так званим тамбурним швом червоними й синіми нитками. Чоловічий одяг мав свої особливості: верхній суконний одяг для негоди називався лига, носили взимку смушеві шапки, а влітку солом'яні брилі.
Культура Слобожанщини перехідна від Лівобережжя до степової південної культури, а також (особливо на сході) позначена російськими впливами: наприклад, російський сарафан, чоловічий кафтан тощо. Під впливом крою сарафана поширилася жіноча сорочка з чотирикутним вирізом.
ПІВДЕНЬ
До південного етнографічного району належать Запорізька, Херсонська, Миколаївська, південь Дніпропетровської та Одеської областей, а також Крим. Південь, або Степовий етнографічний район можна поділити на три групи: південно-східна (Приазовья), нижньоподніпровська, південно-західна. Історичний розвиток південних теренів України, як і Слобожанщини, зумовив яскравий вияв різних культур - і кочових народів, і еллінської Середземноморської цивілізації, і кавказців, і слов'ян. Тут поруч з українцями, білорусами, росіянами живуть болгари, серби, молдовани, греки, німці, вірмени, татари та ін. Проте переважає все ж українська традиція. Хати будувалися з товстими стінами, глибокими амбразурами для вікон і дверей, вкривалися високими дахами з соломи або очерету. Причілки хат виходили на вулицю, тому вони найкраще оздоблювалися розписом. На фронтонах встановлювався дерев'яний кінь (вершило) або голуб, в деяких районах - різьблене зображення змії, що є дуже архаїчним елементом у культурі південних українців. Подвір'я обгороджувалося кам'яними мурами, за якими було видно всі господарські будівлі: погріб із високим накриттям і дверима, плита (кабиця), на якій готували їжу влітку. Біля причілку хати обов'язково був квітник (палісадник), де росли мальви, нагідки, чорнобривці, бузок.
В інтер'єрі хати значну роль відігравали домоткані доріжки (ряднинки), настінні килими, налавники, а також вишиті хрестиком і гладдю рушники; вікна прикрашалися мережаними фіранками, ліжка - вишитими і мережаними простирадлами, край яких виглядав з-під ковдри, а також вишитими подушками.
На Дніпропетровщині широко побутував декоративний розпис: всередині хати розписувалося все - комин, верхні фризи стін, припічок, навіть стеля. Дуже поширеним був також керамічний посуд.
Одяг південного регіону України відзначається поєднанням найкращих рис народного вбрання з елементами міської моди. Так для пошиття одягу як чоловічого, так і жіночого, тут використовували переважно фабричні тканини, адже в цих районах не вирощувався ні льон, ні коноплі. Жінки носили приталені кофти з вузенькими комірцями або традиційні українські сорочки з пишно зібраною горловиною, дуже рясні й довгі спідниці з нашитими на подолі декоративними смугами з плису, оксамиту чи атласу. Носили також вишиті або кольорові фартухи з фабричних тканин, безрукавки. Чоловічі сорочки були вишиті спереду, їх, як правило, заправляли в штани, тільки в Криму була поширена чоловіча тунікоподібна сорочка, що носилася поверх штанів. Верхнім одягом для чоловіків і жінок були пальта різного крою, з хутряними комірами, хоча також побутували й традиційні свитки, кожушки. Типовим чоловічим одягом став у ХVІІІ-ХІХ ст. піджак, який тут називали твинчиком. Жінки також носили й плахти, але переважно як святкове вбрання, головним убором був шовковий очіпок, на який вдягалася намітка, а пізніше хустка.
Чоловіки носили смушкові або з іншого хутра шапки, а весною й восени - картузи. Типовим взуттям для холодної пори року були жіночі й чоловічі шиті на ваті "валянки", які взувалися в ґумові калоші.
Господарство півдня переважно землеробське. Тут була поширена молотьба котком з допомогою диканів та гарманування. Садівництво займає значну частину південних земель, поширене також виноградарство, особливо на Миколаївщині й Одещині. Скотарство південних районів має багато спільних рис із східними регіонами: шкіряний одяг чабанів, гирлига, гаман, де зберігалися лікувальні інструменти, ножі, ріжки тощо. З сільськогосподарського транспорту тут були поширені вози (підводи), а також гарба з високими бортами, що використовувалась для перевезення сіна або соломи, інших громіздких сільськогосподарських продуктів.
Через відсутність у степах прісної води тут мало криниць. Тому в південних районах населення будує в кожному подвір'ї спеціальні ями для збирання дощової води, яка використовується для поливання городини. Дно і стінки таких басин (місцева назва) звичайно цементується. Це дає змогу зберігати чисту питну воду, яку привозять з інших районів. Часто в одному подвір'ї є по дві басини: для дощової та для питної води.
Ми розглянули основні історичні особливості формування етнографічних районів України переважно на матеріалі будування поселень, житла, типу господарства, одягу, прикрас, деяких звичаїв та обрядів тощо. Зазначимо, що деякі явища культури, наприклад, народна музика, танці, пісні за своїми особливостями потребують дещо іншого районування, бо межі їхнього поширення не завжди збігаються з прийнятими історико-етнографічними зонами України.
Шкідлива політика злиття народів і культур, безумовно, завдала великої шкоди українській традиційній культурі. Часто локальні особливості регіонів без розбору, бездумно переносилися самодіяльними колективами на інший ґрунт, складалися якісь усереднені радянські обряди, показові сценарії для художньої самодіяльності. Втрачалася самобутність, неповторність явищ культури, їх зв'язок з природою, ландшафтом краю, історичним минулим етнографічних груп українців. Нині маємо вкрай обережно ставитись до того, що не втрачено, що ще можуть передати старші покоління для нащадків.
ЕТНОГРАФІЧНІ ГРУПИ
 БОЙКО |  БОЙКИНЯ |  ГУЦУЛКА |  ЛЕМКО |
 РУСИН ЗАКАРПАТТЯ |  ПОЛІЩУК |  ЛИТВИНКА СІВЕРЩИНИ |
http://etno.uaweb.org/lozko/r06.html
http://etno.uaweb.org/photos/album2.html
Хто вперше назвав Україну цим ім'ям?
Хто і коли вперше назвав її цим ім'ям? І чому впродовж кількох століть російський імперський центр всіляко намагався стерти з пам'яті народу цю святу для кожного свідомого українця назву?
Вірогідно слово україна існувало в нашій мові як загальна назва краю, землі, території з незапам'ятних часів. Але першою писемною згадкою (тобто задокументованою) прийнято вважати 1187 p., коли воно вживається в "Київському літописі". Хоча можна назвати ще старіше джерело, де зустрічаємо слово україна. Це "Слово, як погани кланялися ідолам". Автор цього твору, як і дата його написання, точно не встановлені. На думку деяких дослідників пам'ятка написана на початку ХІІ ст. Іван Огієнко вважає, що "Слово, як погани кланялися ідолам" є перекладом грецького "Слова на Богоявлення", написаного Григорієм Богословом в ІХ ст. і перекладеного близько 1060 p. Перекладач, дещо скоротивши оригінал, додав до нього свої вставки місцевого характеру. Вірогідно й слова: "но і ноне по украінам молятся ему" - є саме такою вставкою. Отже, першу писемну згадку слова Україна у вітчизняних джерелах можна датувати принаймні на століття раніше, ніж вона зафіксована в "Київському літописі".
Саме з цього часу назва Україна починає вживатися в наших літописах усе частіше. З середини ХVІ ст. зустрічаємо її в зарубіжних джерелах. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жигимонта 1564 р. наша земля названа Україною. Універсал короля Стефана Баторія 1580 p. звернений "к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській". Офіційні записи Польського Сейму 1585 p. називають Україну Подольську.
Назва Україна зафіксована у європейських географіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. На європейських картах вона іноді позначається як Козакоріум, або Країна козаків. Найбільше популяризував назву Україна французький інженер-картограф Гійом Левассер де Боплан, який після подорожі по Україні видав книгу "Опис України". Книга вийшла у Франції в 1650 p. і швидко розійшлась у всіх країнах Європи. Крім того, Боплан склав три карти України (1648, 1650, 1660 pp.).
Першою в Європі працею з історії України стала книга Іоанна Крістіана Енгеля "Історія України, українського козацтва, а також князівства Святого Володимира", видана у 1746 p.
Звідки ж узявся термін Малоросія? В Україні довгий час вважалося, що його вигадали московити, щоб підкреслити периферійність українських земель. Хоча Михайло Грушевський у праці "Велика, Мала і Біла Русь" (Український світ. - 1992. - № 1, 2) вказує, що це справа наших же "землячків", котрі після Переяславської Ради самі запропонували цареві Московському прибрати титул "всея Великія и Малая Руси самодержца".
Вперше назва Мала Русь (Russia Minora) зафіксована італійським мандрівником Амвросісм Контаріні, який здійснив подорож по Україні в 1473 р.
Однак, слід зазначити, що в ХVІІ ст. самі українці ще не бачили в такій термінології нічого принизливого. В універсалах гетьманів, листах, ділових паперах того часу зустрічаємо такі вирази: "малоросійська нація", "малоросійський народ", "Україна наша малоросійская" тощо. Такі назви вважалися державницькими на противагу народним, просторічним (таким, як українці, Україна).
На думку Агатангела Кримського та Євгена Маланюка така традиція в Україні поширилася завдяки грекам: свою метрополію вони називали Мікра Еллада - Мала Греція. Слово метрополія (гр. мати + місто) означає місто-державу, яке володіє колоніями, тобто поселеннями, заснованими нею в інших землях. Ці колонії, як ширше коло своїх державних володінь, греки називали Мегалє Еллада - Велика Греція. За такою ж аналогією греки - візантійці називали Київську Русь - Мікра Росія (Мала Росія), а її колонії на півночі (Володимир, Суздаль) - Мегалє Росія, тобто Велика Росія.
Як ми побачили пізніше, великодержавники дуже вдало скористалися цією класичною термінологією, і звичайно, не на нашу користь, назвавши українців "меншим (молодшим) братом". Навіть нині, коли для кожної мислячої людини таке блюзнірство с цілком очевидним, росіяни вперто починають свою історію на чужій території, а свою державу називають чужим ім'ям.
Багато століть Московське князівство грабувало культурні і духовні цінності нашого народу. Згадаймо хоча б літописну розповідь про пограбування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 p.: "І грабували вони два дні увесь город - Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали... І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали"... Ця традиція залишилась: її продовжили цар Петро І, Катерина ІІ, та й пізніші царі, включаючи й радянських. Скільки цих викрадених, або просто відібраних реліквій України ще й досі припадають пилом у запасниках музеїв Москви і Санкт-Петербурга? То ж чи доводиться дивуватися, що у нас вкрали навіть назву нашої держави?
Назва Росія, як і Русь, вперше почала вживатися в Україні для позначення нашої землі, а не Московії. Це дослідив у 1868 p. Михайло Максимович. Він наводить цитати з книг, актів, документів ХVІ-ХVІІ ст. і стверджує, що замість традиційного Русь почали вживати грецьку форму з коренем Рос- за короля Жигимонта ІІІ, тоді, коли Київська земля і все князівство Литовське було приєднане до Польщі (Люблінський сейм 1569 p.).
З цього часу почали писати Россия Мала, Россия Кіевська, а народ стали називати російським. Так писали Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, Галшка Гулевичівна-Лозчина, Ісаія Копинський, Петро Могила. Так писали і в Києві, і в Львові, і в Галичі, і в Литві. Цю ж традицію перейняла й Москва. Хоча офіційно цю назву за Московією затвердив Петро І своїм указом лише на початку ХVІІІ ст.
Як це не парадоксально, але назву своєї національності росіяни все-таки не змогли утворити відповідно до назви держави. Вони залишилися русскими, тобто належними до Русі, а не до Росії. Крім того, це чи не єдина у світі назва національності у формі прикметника (какой, чей? - русский). Порівняємо інші назви національностей: англієць, американець, українець, француз, поляк, чех, німець (хто?). До речі, в українській мові національність наших сусідів звучить правильно: росіяни (від Росія).
Таким чином, ця плутанина протягом століть робила свою справу. Однак, незважаючи ні на які офіційні приписи, слово Україна жило в народній пам'яті. Українці здавна відрізняли себе від московитів, а свою державу - від московської. Так, Петро Сагайдачний в листі до польського короля 1622 p. писав про "Україну, власну, предковічну вітчизну нашу". Він також вживає слова: "городи українські", "народ український". Інші гетьмани продовжують цю традицію (Хмельницький, Дорошенко, Мазепа), а також козацькі літописці, писарі, простий люд вживають назву Україна. Уже в "Літописі Самовидця" (1648-1702) жодного разу не вжито слово Малоросія; Україна вживається 70 разів.
Уже з ХІХ ст. назва малорос набуває для українця зневажливого відтінку. Цим словом називають людину з низьким рівнем національної самосвідомості, байдужу до рідної держави, її мови, культури, її майбутнього. Тарас Шевченко в одному з листів писав: "на Україну не поїду... там лише сама Малоросія".
Що ж означає назва Україна? Існує чимало гіпотез, як наукових, так і народних. У деяких говірках української мови є слово крун, кран, що означає журавель, лелека. Народна легенда пов'язує назву Україна з назвою тотемного птаха, яким з давніх-давен був лелека.
Оригінальною гіпотезою про походження назви Україна є спроба А. Вєліканова пов'язати її з санскритським (давньоіндійським) словом "Укхрана", що означає "земляний пагорб", рубіж, який охороняється сторожовими курганами. Звичайно, давні мандрівники одразу помічали характерну особливість нашої землі, густо забудовану оборонними валами та курганами. Ще й нині вздовж Дніпра на кілька тисяч кілометрів тягнуться знамениті Змієві вали, збудовані нашими предками вірогідно ще в І тисячолітті до н.е.
Проте найближчим у сучасній літературній мові є слово край, країна, що має первісне значення "рідна земля", або "земля, заселена своїм народом" (за акад. В. Русанівським). Аргументовано доводить етимологію назви Україна Віталій Скляренко. Він вважає, що іменник україна виник після розпаду праслов'янської єдності на окремі племена. Його морфологічна структура така: префікс У-(U-) ідентичний сучасному від-; корінь -край-; суфікс -ина(-ina), що вживається на позначення простору (напр., дол - долина, низ - низина). Отже, україна - близьке за значенням до сучасного украяти (відкраяти, відрізати, відділити), тобто "відділений шматок землі", "відділена частина території племені". На думку Сергія Шелухіна в часи розпаду Київської Русі на окремі незалежні князівства слово "україна" набуло нового значення - "князівство". І дійсно, в літописах зафіксовані Переяславська україна, Галицька україна, Волинська україна. Чернігівська україна, Київська україна та ін. Коли ж українські землі були під владою Литви, вони називалися Литовською україною, а під владою Польші - Польською україною. Землі Закарпаття в складі Угорської держави називалися Угорською україною. У народній пісні співається:
Народ доніс до нас і передав у спадщину невичерпну скарбницю своєї душі - легенди, казки, пісні, звичаї й традиції. Давні назви нашої землі мають свої біографії, вивчаючи які ми дізнаємося про минуле нашого народу, щоб понести ці скарби у майбутнє.
http://etno.uaweb.org/lozko/r03.html
Вірогідно слово україна існувало в нашій мові як загальна назва краю, землі, території з незапам'ятних часів. Але першою писемною згадкою (тобто задокументованою) прийнято вважати 1187 p., коли воно вживається в "Київському літописі". Хоча можна назвати ще старіше джерело, де зустрічаємо слово україна. Це "Слово, як погани кланялися ідолам". Автор цього твору, як і дата його написання, точно не встановлені. На думку деяких дослідників пам'ятка написана на початку ХІІ ст. Іван Огієнко вважає, що "Слово, як погани кланялися ідолам" є перекладом грецького "Слова на Богоявлення", написаного Григорієм Богословом в ІХ ст. і перекладеного близько 1060 p. Перекладач, дещо скоротивши оригінал, додав до нього свої вставки місцевого характеру. Вірогідно й слова: "но і ноне по украінам молятся ему" - є саме такою вставкою. Отже, першу писемну згадку слова Україна у вітчизняних джерелах можна датувати принаймні на століття раніше, ніж вона зафіксована в "Київському літописі".
Саме з цього часу назва Україна починає вживатися в наших літописах усе частіше. З середини ХVІ ст. зустрічаємо її в зарубіжних джерелах. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жигимонта 1564 р. наша земля названа Україною. Універсал короля Стефана Баторія 1580 p. звернений "к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській". Офіційні записи Польського Сейму 1585 p. називають Україну Подольську.
Назва Україна зафіксована у європейських географіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. На європейських картах вона іноді позначається як Козакоріум, або Країна козаків. Найбільше популяризував назву Україна французький інженер-картограф Гійом Левассер де Боплан, який після подорожі по Україні видав книгу "Опис України". Книга вийшла у Франції в 1650 p. і швидко розійшлась у всіх країнах Європи. Крім того, Боплан склав три карти України (1648, 1650, 1660 pp.).
Першою в Європі працею з історії України стала книга Іоанна Крістіана Енгеля "Історія України, українського козацтва, а також князівства Святого Володимира", видана у 1746 p.
Звідки ж узявся термін Малоросія? В Україні довгий час вважалося, що його вигадали московити, щоб підкреслити периферійність українських земель. Хоча Михайло Грушевський у праці "Велика, Мала і Біла Русь" (Український світ. - 1992. - № 1, 2) вказує, що це справа наших же "землячків", котрі після Переяславської Ради самі запропонували цареві Московському прибрати титул "всея Великія и Малая Руси самодержца".
Вперше назва Мала Русь (Russia Minora) зафіксована італійським мандрівником Амвросісм Контаріні, який здійснив подорож по Україні в 1473 р.
Однак, слід зазначити, що в ХVІІ ст. самі українці ще не бачили в такій термінології нічого принизливого. В універсалах гетьманів, листах, ділових паперах того часу зустрічаємо такі вирази: "малоросійська нація", "малоросійський народ", "Україна наша малоросійская" тощо. Такі назви вважалися державницькими на противагу народним, просторічним (таким, як українці, Україна).
На думку Агатангела Кримського та Євгена Маланюка така традиція в Україні поширилася завдяки грекам: свою метрополію вони називали Мікра Еллада - Мала Греція. Слово метрополія (гр. мати + місто) означає місто-державу, яке володіє колоніями, тобто поселеннями, заснованими нею в інших землях. Ці колонії, як ширше коло своїх державних володінь, греки називали Мегалє Еллада - Велика Греція. За такою ж аналогією греки - візантійці називали Київську Русь - Мікра Росія (Мала Росія), а її колонії на півночі (Володимир, Суздаль) - Мегалє Росія, тобто Велика Росія.
Як ми побачили пізніше, великодержавники дуже вдало скористалися цією класичною термінологією, і звичайно, не на нашу користь, назвавши українців "меншим (молодшим) братом". Навіть нині, коли для кожної мислячої людини таке блюзнірство с цілком очевидним, росіяни вперто починають свою історію на чужій території, а свою державу називають чужим ім'ям.
Багато століть Московське князівство грабувало культурні і духовні цінності нашого народу. Згадаймо хоча б літописну розповідь про пограбування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 p.: "І грабували вони два дні увесь город - Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали... І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали"... Ця традиція залишилась: її продовжили цар Петро І, Катерина ІІ, та й пізніші царі, включаючи й радянських. Скільки цих викрадених, або просто відібраних реліквій України ще й досі припадають пилом у запасниках музеїв Москви і Санкт-Петербурга? То ж чи доводиться дивуватися, що у нас вкрали навіть назву нашої держави?
Назва Росія, як і Русь, вперше почала вживатися в Україні для позначення нашої землі, а не Московії. Це дослідив у 1868 p. Михайло Максимович. Він наводить цитати з книг, актів, документів ХVІ-ХVІІ ст. і стверджує, що замість традиційного Русь почали вживати грецьку форму з коренем Рос- за короля Жигимонта ІІІ, тоді, коли Київська земля і все князівство Литовське було приєднане до Польщі (Люблінський сейм 1569 p.).
З цього часу почали писати Россия Мала, Россия Кіевська, а народ стали називати російським. Так писали Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, Галшка Гулевичівна-Лозчина, Ісаія Копинський, Петро Могила. Так писали і в Києві, і в Львові, і в Галичі, і в Литві. Цю ж традицію перейняла й Москва. Хоча офіційно цю назву за Московією затвердив Петро І своїм указом лише на початку ХVІІІ ст.
Як це не парадоксально, але назву своєї національності росіяни все-таки не змогли утворити відповідно до назви держави. Вони залишилися русскими, тобто належними до Русі, а не до Росії. Крім того, це чи не єдина у світі назва національності у формі прикметника (какой, чей? - русский). Порівняємо інші назви національностей: англієць, американець, українець, француз, поляк, чех, німець (хто?). До речі, в українській мові національність наших сусідів звучить правильно: росіяни (від Росія).
Таким чином, ця плутанина протягом століть робила свою справу. Однак, незважаючи ні на які офіційні приписи, слово Україна жило в народній пам'яті. Українці здавна відрізняли себе від московитів, а свою державу - від московської. Так, Петро Сагайдачний в листі до польського короля 1622 p. писав про "Україну, власну, предковічну вітчизну нашу". Він також вживає слова: "городи українські", "народ український". Інші гетьмани продовжують цю традицію (Хмельницький, Дорошенко, Мазепа), а також козацькі літописці, писарі, простий люд вживають назву Україна. Уже в "Літописі Самовидця" (1648-1702) жодного разу не вжито слово Малоросія; Україна вживається 70 разів.
Уже з ХІХ ст. назва малорос набуває для українця зневажливого відтінку. Цим словом називають людину з низьким рівнем національної самосвідомості, байдужу до рідної держави, її мови, культури, її майбутнього. Тарас Шевченко в одному з листів писав: "на Україну не поїду... там лише сама Малоросія".
Що ж означає назва Україна? Існує чимало гіпотез, як наукових, так і народних. У деяких говірках української мови є слово крун, кран, що означає журавель, лелека. Народна легенда пов'язує назву Україна з назвою тотемного птаха, яким з давніх-давен був лелека.
Оригінальною гіпотезою про походження назви Україна є спроба А. Вєліканова пов'язати її з санскритським (давньоіндійським) словом "Укхрана", що означає "земляний пагорб", рубіж, який охороняється сторожовими курганами. Звичайно, давні мандрівники одразу помічали характерну особливість нашої землі, густо забудовану оборонними валами та курганами. Ще й нині вздовж Дніпра на кілька тисяч кілометрів тягнуться знамениті Змієві вали, збудовані нашими предками вірогідно ще в І тисячолітті до н.е.
Проте найближчим у сучасній літературній мові є слово край, країна, що має первісне значення "рідна земля", або "земля, заселена своїм народом" (за акад. В. Русанівським). Аргументовано доводить етимологію назви Україна Віталій Скляренко. Він вважає, що іменник україна виник після розпаду праслов'янської єдності на окремі племена. Його морфологічна структура така: префікс У-(U-) ідентичний сучасному від-; корінь -край-; суфікс -ина(-ina), що вживається на позначення простору (напр., дол - долина, низ - низина). Отже, україна - близьке за значенням до сучасного украяти (відкраяти, відрізати, відділити), тобто "відділений шматок землі", "відділена частина території племені". На думку Сергія Шелухіна в часи розпаду Київської Русі на окремі незалежні князівства слово "україна" набуло нового значення - "князівство". І дійсно, в літописах зафіксовані Переяславська україна, Галицька україна, Волинська україна. Чернігівська україна, Київська україна та ін. Коли ж українські землі були під владою Литви, вони називалися Литовською україною, а під владою Польші - Польською україною. Землі Закарпаття в складі Угорської держави називалися Угорською україною. У народній пісні співається:
Ой по горах, по долинах,
По козацьких українах
Сив голубонько літає,
Собі пароньку шукає.
Як бачимо, "козацькі україни" - загальна назва у множині означає "козацькі землі". Отже, згодом усі етнічні терени українців, у тому числі і в складі інших держав, стали називатися Україною. Загальна назва землі, князівства, краю перетворилася у власну назву держави. По козацьких українах
Сив голубонько літає,
Собі пароньку шукає.
Народ доніс до нас і передав у спадщину невичерпну скарбницю своєї душі - легенди, казки, пісні, звичаї й традиції. Давні назви нашої землі мають свої біографії, вивчаючи які ми дізнаємося про минуле нашого народу, щоб понести ці скарби у майбутнє.
http://etno.uaweb.org/lozko/r03.html
Антропологічні типи українців
Вони мають ясно-сині очі і ясне волосся.
Геродот
...всі вони високі і надзвичайно міцні; тілом і волоссям не дуже
білі і не русяві, і не впадають зовсім у чорне, а рудоваті всі.
білі і не русяві, і не впадають зовсім у чорне, а рудоваті всі.
Прокопій Кесарійський
Розглянемо основні антропологічні особливості українців та їхній зв'язок із характерними особливостями людності, що заселяла Україну з давніх часів. Але для початку з'ясуємо деякі поняття та терміни.
Антропологія - наука про походження, еволюцію, закономірності морфологічної і фізіологічної організації людей, людських рас та поширення їх на земній кулі.
Наукові дослідження в цій галузі почалися лише у ХІХ ст. Це були праці Коперніцького та Павла Чубинського.
Вагомий внесок в українську антропологію зробив видатний вчений Федір Вовк (Волков), ім'я якого довгий час замовчувалось навіть у фаховій літературі, а якщо й згадувалось побіжно в деяких періодичних виданнях, то неодмінно з ярликом "буржуазного націоналіста".
Звичайно, після Федора Вовка українська антропологія як наука поповнилася новими дослідженнями. Ряд вчених внесли свої корективи в характеристику українського антропологічного типу, проте величезна заслуга вченого та його учнів полягає насамперед у тому, що вони показали українців як єдиний народ, що має однорідний антропологічний тип, з незначними варіантами. І це в той час, коли деякі російські й польські вчені намагалися заперечувати існування єдиного українського народу, зараховуючи українців або до росіян, або до поляків.
Серед інших галузей антропології можна назвати ще етнічну одонтологію, яка досліджує етнічні різновиди зубів. Шляхом створення численних зліпків із зубів вчені встановлюють типові узори борозен жувальної поверхні зубів. Навіть найскладніший узор можна висловити формулою. З допомогою таких методів можна простежити картину расових відмінностей. Складаються одонтологічні типи.
Українці мають два типи зубів. Південний грацильний тип поширений у Карпатах, Середньому Подніпров'ї. Середньоєвропейський тип має невелике поширення.
Одонтологічний тип визначається за першим нижнім моляром (кутнім зубом). Для українців характерний 4-х горбковий нижній моляр. Кількість лопатоподібних різців в українців дорівнює нулю. Лопатоподібні різці переважають у монголоїдів.
Росіяни мають два типи зубів: середньоєвропейський і північно-фінський. Для них характерний шестигорбковий нижній моляр. А лопатоподібність різців (6%) є спадком монголоїдного типу.
На думку багатьох антропологів одонтологія найточніше серед усіх галузей антропології відбиває етнічні зв'язки. До того ж вона дає цінний матеріал палеоантропології, оскільки в археологічному матеріалі зуби добре збережені порівняно з іншими кістками.
До складу сучасних українців входить сім антропологічних типів:
1) Дунайський (норікський) тип. Нащадки носіїв шнурокерамічних культур Західної України, Поділля і Південної Польщі. Археологічні знахідки свідчать, що дунайські українці генетично пов'язані з іллірійськими, фракійськими, кельтськими етнічними компонентами. Нині дунайський антропологічний тип переважає в рівнинній Галичині, західному Поділлі (за винятком крайніх північних районів Львівщини і Тернопільщини). На території Польщі - це Холмщина та Томашів. Особливості дунайського типу виявляються в максимально європеоїдних ознаках: довгому, відносно вузькому; обличчі з довгим, прямим і тонким носом. Цей тип складає понад 10 % всього населення України.
2) Поліський тип. Нащадки пізньонеолітичних носіїв дніпродонецької культури, які мігрували в правобережне Полісся. До складу українців Житомирського і Рівненського Полісся входить давній кроманьйоїдний палеосвропейський компонент. Це носії археологічної культури гребінчатої кераміки, що мають генетичний зв'язок із ще давнішими пізньомезолітичними культурами.
Особливості поліського типу: дуже низьке і широке обличчя (лицевий покажчик 85,5), максимально розвинуте надбрів'я, масивне чоло. Такий тип не зафіксований у жодному ареалі Європи, крім України. Зріст поліщуків середній, очі дещо темніші, ніж в інших регіонах, а колір волосся світліший.
Цей тип поширений на Житомирщині, Рівненщині, Волині (волинський варіант поліського типу). До волинського варіанту також входять північні райони Львіщини і Тернопільщини, а також українці Брестщини. Поліський тип становить близько 10 % всіх українців.
3) Верхньодніпровський тип. Нащадки давнього палеоєвропейського населення, але без кроманьйонських рис. Особливості цього типу - дуже світла пігментація очей (60 %) і найнижчий в Україні головний покажчик (80). Цей тип зафіксований лише у Рипкінському районі Чернігівської області. Він становить лише 0,5 % всіх українців.
4) Центральноукраїнський тип. Нащадки місцевого староукраїнського населення ХІІ-ХІІІ ст., що мають слов'янську основу (дещо модифікований дунайський, поліський, а також більш південні елементи індоіранського, іллірофракійського та пізнішого тюркського походження). Тюркські антропологічні ознаки виявляються при порівняльному аналізі в окремих селах Полтавщини та Західної України, але вони виступають не чітко - лише незначне сплющення обличчя та особлива складка верхніх повік.
Українці Київщини є генетичним спадкоємцем аборигенного населення і зберігає виразні європеоїдні риси, незважаючи на монголо-татарську навалу.
Цей тип відзначається високим зростом, але середніми покажчиками голови, обличчя, пігментації волосся та очей, середньою висотою перенісся та інших ознак. Він становить 60 % всіх українців.
5) Нижньодніпровсько-прутський тип. Нащадки індоарійського палеоантропологічного населення. Помітний індо-іранський і навіть давньоіндійський компонент (особливо в с. Кам'яне Лебединського району), що виражається в темній пігментації очей і волосся, значному розвитку волосяного покриву.
Цей тип характеризується довгоголовістю, незначним виступанням нижньої частини обличчя, незвичайним поєднанням різкопрофільованого обличчя з низьким симотичним покажчиком носа. Це високорослі, відносно темнопігментовані люди з низьким покажчиком голови. Є два варіанти цього типу: нижньодніпровський (походить від населення півдня Київської Русі) та припрутський (українське населення півночі Молдови, а також Хотинщини).
6) Динарський тип близький до карпатського (обидва мають ряд взаємних переходів). Нащадки давнього населення України, що мають суттєві іллірійські, фракійські, кельтські та індійські компоненти. Динарський антропологічний тип поширений у східній частині Карпат, в Буковині і частково - Гуцульщині (крім західних гуцулів, що належать до карпатського типу), у східному Прикарпатті та ін.
Характеризується однаковою кількістю світло- і темнооких, але за кольором волікся переважно темні (70 %), світловолосих лише 2 %, решта - змішані кольори. Такого типу 4-5 % всіх українців.
7) Карпатський (карпато-альпійський) тип. Нащадки куштановицької культури VI-ІІІ ст. до н.е. Ареал їх поширення збігається з ареалом культури підкарпатських курганів, носіями якої були карпи. За антропологічними ознаками подібні до динарців. Гематологічні ознаки (зокрема, резус-від'ємність) вказують на їхній генетичний зв'язок з народами Балканського півострова, Кавказу, Північної Індії. Карпатський тип становить 7-8 % всіх українців.
АНТРОПОЛОГІЧНІ ТИПИ УКРАЇНЦІВ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
http://etno.uaweb.org/lozko/r02.html
http://etno.uaweb.org/photos/album1.html
Подписаться на:
Сообщения (Atom)